ЄВРОПЕЙСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЯМ ЧИ НЕЛЮДСЬКОМУ АБО ТАКОМУ, ЩО ПРИНИЖУЄ ГІДНІСТЬ, ПОВОДЖЕННЮ І ПОКАРАННЮ 1987

 — міжнародно-правовий доку­мент, ухвалений Радою Європи (РЄ) 26.ХІ 1987. Складається з преамбули, 5 глав і 23 статей, а також Додатка. Як зазначено в преамбулі, держави — члени РЄ, враховуючи положення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 і нагадуючи, що згідно з її ст. З «жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або тако­го, що принижує її гідність, поводження чи покаран­ня», і відзначаючи, що механізм, передбачений у на­званій Конвенції, застосовується до осіб, які вважають себе жертвами порушення ст. З, «переконані в тому, що захист позбавлених волі осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання міг би бути посилений позасудовими засобами превентивного характеру, які грунтуються на інспекціях».

У Конвенції нормативно закріплено створення Євро­пейського комітету із запобігання катуванням. Комі­тет «складається із такого числа членів, яке відповідає кількості Сторін. Серед членів Комітету не може бути двох громадян однієї і тієї ж держави» (ст. 4). Члени Комітету обираються на 4 роки, можуть бути переобрані лише раз (ст. 5). Комітет проводить свої засідання за закритими дверима; рішення ухвалюють­ся більшістю голосів присутніх членів Комітету (ст. 6). Комітет має право інспектувати будь-яку установу в країні, що підписала Конвенцію. Як правило, інспек­ції здійснюються двома членами Комітету. Комітет може, якщо вважає за потрібне, залучати до інспекту­вання експертів і усних перекладачів. Експертам по­винна надаватися вся необхідна інформація. Інспек­тування передбачає такі умови: доступ на територію держави, що інспектується, і право вільного пересу­вання по ній; надання повної інформації про пенітен­ціарну установу та контингент засуджених, широкий доступ до будь-якого місця, де перебувають ув'язнені; іншу інформацію, необхідну для виконання ним сво­го завдання (ст. 8).

Кожна Сторона дозволяє інспектувати, відповідно до цієї Конвенції, будь-яке місце, яке перебуває під її юрисдикцією і в якому утримуються особи, позбавле­ні волі органом держ. влади.

Відомості, що становлять інформацію про потерпілих осіб або мають конфіденційний характер, не вино­сяться на обговорення. Обізнаний з ними експерт не повинен розголошувати їх.

Конвенція не заперечує щодо положень нац. законо­давства або будь-якої міжнар. угоди, які передбачають надійніший захист позбавлених волі осіб (ст. 17). Будь-яка держава — член РЄ може в «будь-який час заявою на ім'я Генерального секретаря Ради Європи поширити дію цієї Конвенції на будь-яку іншу тери­торію, визначену в заяві. Щодо такої території Кон­венція набуває чинності в перший день місяця, що настає після закінчення тримісячного періоду від да­ти отримання заяви Генеральним секретарем» (ст. 20). Зібрана Комітетом інформація викладається у вигляді загальної доповіді та погоджується з керівни­ками установ, де було проведено інспектування. Піс­ля узгодження та консультацій матеріали подаються на розгляд Консультативної асамблеї, що засідає раз на рік. Після розгляду на Консультативній асамблеї матеріали передаються на розгляд Комітету міністрів Ради Європи.

В Додатку до Конвенції передбачено певні привілеї та імунітети членів Європ. комітету із запобігання кату­ванням. Вони надаються з метою забезпечення їм не­залежності у виконанні їхніх повноважень. Україна ратифікувала Конвенцію 24.1 1997.